Мотивація до змін: історії простих людей, що надихають

фото: з відкритих ресурсів

Гадаєте, історії життя, що мотивують — це щось про знаменитостей і мільярдерів? Не зовсім. Щодня на вулиці, на роботі чи в магазині ми зустрічаємо простих і непримітних людей, за мовчазними усмішками яких ховаються неймовірні історії, гідні якщо не екранізації, то вашої уваги напевне. Ось деякі з них.

Ліля, 53 роки

«Усе життя я була бухгалтером, купалась серед документів і цифр, а ввечері бігла додому готувати вечерю для чоловіка. Здавалося, життя складене, не гірше, як в інших. Але в один момент все зруйнувалося: чоловік зрадив із подругою, спробував підняти на мене руку, а на роботі натякнули, що хочуть взяти молодшого працівника. Чесно, я була готова попрощатися з цим світом.

Але щось всередині мене підказало, що це шанс перетворити своє життя з нормального на найкраще. Я зібрала сумки, купила квиток в інше місто, де на мене чекала квартира батьків, а майже на всі заощадження купила косметику Lamel , на яку задивлялась в магазині. Так я стала візажистом, про що мріяла колись дуже давно в шкільні роки.

Той факт, що мені вже нічого втрачати, допоміг мені стати відкритішою і сміливішою. Я познайомилася з усіма сусідами та завдяки їм набрала непогану базу клієнтів. Вони підказали мені створити сторінки в соціальних мережах, допомогли облаштуватися в місті, а згодом одна з них запропонувала разом відкрити салон. І нехай мене чекає сплата кредиту та тяганина по судах з колишнім чоловіком, я точно знаю — зараз я щаслива».

фото: з відкритих ресурсів

Олександра, 26 років

«Із самого дитинства я малювала та постійно щось вигадувала. Мої ідеї для ремонту дитячої кімнати здавались божевільними, я постійно розмальовувала руки аж до ліктя, а панорами великих міст із височенними скляними будівлями відбирали у мене дар мови.

Так я потрапила на архітектурний факультет, де зіткнулася з реальністю. Замість творчого польоту та практичних знань отримала тонну застарілої інформації, постійне недосипання та досвід попередніх випускників, які працювали помічниками невідомо кого серед тонни паперів.

Тоді я вирішила змінити фокус з університету та виплеснути свою творчість в іншому напрямку — стала учасницею танцювального колективу. Ми брали участь в різних подіях, каталися по світу, а одного разу за контрактом поїхали в Дубай. І там я згадала свою давню архітектурну мрію.

Після цього був складний диплом, довгі пошуки вакансій, ще довше накопичення коштів на квиток, болюче розлучення з батьками. І ось — я переїхала на край світу в Дубай. Починати свій шлях довелося з ресепшену, тоді стала секретарем, бігала між роботою та курсами, не спала ночами, але воно було варте того. Зараз я проєктую розкішні вілли та напевне знаю: колись будівля за моїм проєктом буде на всіх заставках комп’ютерів».

Максим, 39 років

«Як і тато, усе життя я пропрацював автомеханіком. Він з дитинства вчив бути справжнім мужиком, тому мене постійно оточували нецензурні слова, вульгарні жарти про жінок-клієнток і горілка із закускою в кінці дня. Усе це було дуже типове, але для мене — чуже й огидне. Згодом я почав ненавидіти цю роботу, себе й взагалі своє життя. А в однієї миті, коли був на межі нервового зриву, вирішив, що досить.

Я звільнився з роботи, пішов на курси малювання, якими марив з дитинства, і перетворив квартиру на творчу студію. З кожним порухом пензля відчуваю, як очищуюсь від того бруду, у якому жив останні 20 років. Ті нечисленні давні знайомі, з якими ще підтримую зв’язок, називають мене божевільним, але з ноткою поваги в голосі. Та я і сам тепер себе поважаю. Бо важливо бути не мужиком, а щасливою людиною».